Форум » Интервенты » Украинские части колчаковской армии. » Ответить
Украинские части колчаковской армии.
Ратник: Собственно о 1-м Карпаторусском стрелковом полку и Курене имени Т.Шевченко знают наверное все так или иначе. Хотелось бы поговорить о полку имени гетмана Сагайдачного и других украинских подразделениях,формировавшихся еще при ВСП летом 1918 г.,но так и "не доживших" до уровня полноценных боевых единиц (по информации украинских коллег в Сибири формировалось до восьми единиц различной численности,впоследствии предполагавшихся к развертыванию в полки). Интересует собственно подробности формирования,численность,вооружение,боевой путь этих единиц. Если кто-то поделится малоизвестной или просто интересной информацией о двух наиболее известных подразделениях упомянутых выше, было бы тоже неплохо.
мир: С санкции командующего Сибирской армией 21 июня 1918 г. полковник В. А. Мандрыко приступил к формированию в составе корпуса Украинского куреня имени гетмана П. Сагайдачного. Формирование производилось по штатам пехотного полка. Добровольцев в курень разрешалось принимать с территории всех корпусных районов. Спустя месяц после начала формирования в его рядах насчитывалось всего лишь 68 человек. Резкое увеличение численности куреня произошло в первой половине октября: на 2 октября - 93 офицера и 75 солдат, на 15 октября - 105 офицеров и 569 солдат (94). Летом 1918 г. курень дислоцировался в Омске, а с сентября составлял гарнизон г. Славгород. 94. РГВА. Ф. 39498. Oп. 1. Д. 89. Л. 20; Ф. 39617. Oп. 1. Д. 151. Л. 72; Д. 160. Л. 155; Д. 256. Л. 5. Д.Г.Симонов. Белая Сибирская армия в 1918 г. Новосибирск, 2010. С.211
мир: http://joanerges.livejournal.com/1559391.html Джерело: Джерело: Зелений Клин. Енциклопедичний довідник / Укл. В. А. Чорномаз. – Владивосток: Вид-во Далекосх. федерал. ун-ту, 2011. – 288 с. АНДРУЩЕНКО Кость Кіндратович (25.12.1883, Київ – після 31.07.1948, СРСР) – укр. громадський та полiтичний дiяч на Далекому Сходi. Із родини козака, вiдставного унтер-офiцера. […] У березні 1917 – військовий цензор у Владивостоці, прапорщик, член тимчасового орг. бюра зі створення Владивостоцької Укр. Громади. У квiтнi 1917 обраний вiд Громади до Владивостоцького Совєту робочих та військових депутатiв. У липні 1917 – ст. офiцер 6-ї роти 4-го Владивостоцького фортечного артилерiйського полку, голова вiйськової секції Громади, командир 1-ї української сотні, член Владивостоцької організації УПСР. […] БАКУМОВЕЦЬ-БАКОВ Андрiй Степанович – укр. військовий діяч у Владивостоці. У 1919 – козак Укр. Далекосхіднього Ново-Запорізького куреня вільного козацтва. Після розформування куреня був призначений до військово-інструкторської школи на о. Руському, де провадив підпільну роботу. Під час антирозанівського перевороту у Владивостоці 31 січня 1920 обраний головою Морського Військово-революційного штабу. Займаючи цю посаду багато зробив для укр. справи, між іншим надав українцям 2-й поверх будинку Морського штабу, де деякий час було розташовано укр. організації. ВЕРИГО Леонід Віталійович (19.09.1879, Київ (за інш. даними – Іркутськ) – 01.03.1944, Харбін) – військовий діяч на Далекому Сході […] Генерал-майор (від 4 січня 1919). 21 лютого 1919 призначений командуючим військ Амурської области. Від 4 квітня 1919 – начальник гарнізону м. Хабаровська та уповноважений командуючого військами Приамурської військової округи з охорони державного порядку і громадського спокою у м. Хабаровську та повіті, а також в Камчатській та Сахалінській областях. В цей час звернувся до Укр. Далекосхіднього Секретаріяту з пропозицією надати йому, як українцеві, уповноваження робити заходи про дозвiл на формування укр. вiйськових частин на Далекому Сході. Отримавши уповноваження Секретаріяту, одержав вiд командуючого Приамурського військового округу ген. П. Іванова-Рінова дозвiл на закладення українських добровольчих частин «вiльного козацтва». Вживав заходи для організації таких частин на Далекому Сході. На ІІ-й сесії Укр. Далекосхідньої Крайової Ради виступив із доповіддю про покозачення українців на Далекому Сході. Незабаром був усунутий владою від цієї діяльности. Після розв’язання в червні 1919 Укр. Далекосхіднього Ново-Запорізького куреня вільного козацтва і арешту голови Укр. Далекосхіднього Секретаріяту скупчив біля себе певну групу українців, з якими намагався провадити деяку діяльність. Підготував доповідь на ім’я Верховного Уповноваженого на Далекому Сході та командуючого Приамурської військової округи генерала Д.Л. Хорвата, в якій, спираючись на статистичні данні, обґрунтовував вимоги українців та спосилаючись на відповідні розпорядження вищої російської військової адміністрації, просив скасувати заборону на формування укр. військових частин. 6 грудня 1919 призначений командиром Окремої Бурятської кінної бригади у м. Верхнєудинську. 25 грудня 1919 – 30 січня 1920 – комендант фортеці Владивосток. […] КОЗАК Василь Степанович (1896/1899?, с. Гірне Стрийського повіту, Галичина – ?) – бухгалтер, укр. громадський та полiтичний дiяч на Забайкальщинi. Із селян, під час першої світової війни як полонений з австро-угорського війська потрапив до Забайкальщини. Від 1917 – у Читі. З 1918 – член Читинської Укр. Громади, обирався членом виконкому, секретарем та головою Забайкальської Укр. Окружної Ради. У 1918 за його підписом як голови Забайкальської Укр. Окружної Ради було видане уповноваження полковникові Л. Слищенкові на формування укр. військових частин. […]. КОЗАЦТВО ДАЛЕКОСХІДНЄ – соц. стан у дореволюційній Росії, представлений на Далекому Сході Амурським та Уссурійським козачими військами, які були засновані відповідно 1858 та 1889. […] Досить помітно був представлений у далекосхідньому козацтві укр. складник, перш за все за рахунок переселенців з Кубанського козачого війська, які складали 12,8% в амурському та 7,1% – в уссурійському козацтві. […] Укр. мовні та етнокультурні традиції простежуються й у частини донських козаків, які складали 14,2% в уссурійському козацтві. Крім того, в Уссурійському козачому війську мала місце практика приписування до козачого стану переселенців з України – вихідців з Полтавщини та Чернігівщини, які належали до укр. козацтва. […] Наявність значного укр. компоненту в уссурійському козацтві мала наслідком те, що Уссурійське козаче військо було другим в Росії (після Кубансього), в якому було офіційно дозволено виконання стройових пісень укр. мовою. Під час громадянської війни на Далекому Сході (1918–1922) амурське й уссурійське козацтво політично розшарувалося – частина (незаможніші) підтримали сов. владу, більша частина – антибільшовицькі сили. Укр. походження мав один із видатніших провідників антибілогвардійського партизанського руху на Приморщині уссурійський козак Гаврило Шевченко, який спілкувався у родинному побуті укр. мовою. У його військово-політичній діяльності простежувалися тенденції самостійницької отаманії, небажання підпорядковуватися большевицькому політичному проводу, властиві укр. повстанському рухові. Провід укр. нац. руху на Зеленому Клині в цей час намагався знайти в далекосхідньому козацтві спільника у боротьбі з большевизмом. Двоє представників уссурійського козацтва були учасниками IV Укр. Далекосхіднього з’їзду (жовтень 1918). Так, військовий старшина Ю. Савицький був обраний членом військової комісії з’їзду. Його батько – колишній командир Уссурійського козачого дивізіону (1906–1913) генерал-майор О. Савицький, українець за походженням, навесні 1919 був уповноваженим з організації укр. військових формувань у Хабаровську. У травні 1919 генерал-майор Л. Вериго висунув проект покозачення укр. селянства на Далекому Сході – переведення його у козачій стан. 1920 отаман Забайкальського козачого війська генерал-лейтенант Г. Семенов висунув ідею створення на Далекому Сході нової козачо-української державности. Після перемоги большевиків у громадянській війні козацтво як соц. стан було ліквідовано, зазнало політичних репресій та депортацій з місць традиційного розселення у прикордонній смузі. […] КОНСУЛЬСТВО УКРАЇНСЬКЕ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ (Український консулят на Далекому Сході) – дипломатична установа Української Держави на Далекому Сході в 1918–1919 з резиденцією у м. Харбіні (нині – Китай). Створено згідно з прелiмiнарним договором від 12 червня 1918 мiж Укр. Державою та РСФСР, який передбачав призначення в обох країнах консулів для захисту інтересів своїх громадян […] Голова Маньчжурської Укр. Окружної Ради поручник П. Твердовський, який в цей час перебував у Києві, одержав уповноваження виконувати обов’язки консула у Маньчжурiї з осiдком у Харбiнi. Фактично він виконував функції укр. консула на цілому Далекому Сході. Призначення П. Твердовського укр. консулом було визнано большевицьким урядом Совєтської Росії. Народним комiсаром закордонних справ РСФСР Г. Чичеріним було видане розпорядження про безперешкодний переїзд П. Твердовського до Далекого Сходу, згідно якого передбачалося надання йому в разі потреби необхідної допомоги. Під час переїзду через Сибір, П. Твердовський зустрівся в Омську з головою антибольшевицького Тимчасового Сибірського уряду П. Вологодським, яким також було визнано консульські права П. Твердовського й навіть надано йому право на формування укр. вiйськових частин та безперешкодне скликання укр. з’їздів на всьому терені Сибіру. […] Одним із важливіших напрямків діяльности консула стала справа створення укр. військових формувань на Далекому Сході. Ще під час перебування у Сибіру П. Твердовський зустрівся з головнокомандуючим чехословацьких військ і військовим міністром Тимчасового Сибірського уряду генералом Р. Гайдою, від якого отримав принципову згоду на створення укр. військових частин. У жовтні 1918 він зустрiвся з командуючим військ Антанти в Сибіру і на Далекому Сході генералом М. Жаненом, якому передав спеціяльний меморандум про необхідність створення укр. військ на Далекому Сході в розмірі 1–2 корпусів чисельністю до 40 тис. осіб. Протягом 1918–19 він продовжував активні заходи у військовій справі, які закінчилися створенням навесні 1919 Укр. Далекосхіднього Ново-Запорожського куреня вільного козацтва у Владивостоці. […] САВИЦЬКИЙ Олександр Юрійович (21.03/2.04.1864 – ?) – генерал-майор, козачий дiяч на Зеленому Клинi. Батько Ю. О. Савицького. Закінчив Київську військову гімназію та Павловське військове училище (1884), хорунжий (1884). До 1898 – начальник Казакевичевської станичної дільниці Уссурійського козачого війська на Приморщині, згодом – у с. Камінь-Риболов, осаул (від 1 серпня 1898), командир сотні охоронної сторожі. Учасник бойових дій під час боксерського повстання в Китаї (1900–1901) та російсько-японської війни (1904–1905). Полковник (від 2 червня 1906), командир Уссурійського козачого дивізіону (2 червня 1906 – 13 листопада 1913). 13 листопада 1913 (1 лютого 1914) призначений командиром Амурського козачого полку. Учасник першої світової війни. Генерал-майор (1915), генерал для інспектування кінського складу 11-ї армії. 20–31 січня 1918 – член військового правління Уссурійського козачого війська. Від березня 1919 – член Хабаровської мiської управи з фiнансових справ, виконував обов’язки Хабаровського міського голови (1919). Навеснi 1919 – уповноважений по формуванню укр. добровольчих вiйськових частин у Хабаровську. На Шевченківському святі в Хабаровську (березень 1919) виступив із власним віршем укр. мовою, присвяченим Т. Шевченкові. 19 липня 1919 призначений членом Ради Управляючих Вiдомствами уряду адм. О. Колчака в Омську. Як делегат на Державну економічну нараду від Амурського та Уссурійського козачих військ відбув до Омську. 30 серпня 1919 звільнений з військової служби. Подальша доля невідома. Автор праць з історії далекосхіднього козацтва, почесний член Петроградського товариства есперантистів, відомий в Хабаровську пропагандою есперантизму на протязі 30 років. […] САВИЦЬКИЙ Юрій Олександрович (1890? – ?) – генерал-майор, козачий діяч на Далекому Сході, син О.Ю. Савицького. У 1901–1910 навчався в Хабаровському кадетському корпусі, 1910 вступив до Ніколаєвського кав. училища. У 1914 – командир 4-ї сотні лейб-гвардії Зведеного козачого полку, осаул. Під час Першої світової війни призначений командиром Уссурійського козачого дивізіону з присвоєнням звання військового старшини. Скінчив Академію Генерального штабу. 20–31 січня 1918 – член Військового правління Уссурійського козачого війська. У вересні 1918 делегований Хабаровською Укр. Громадою до укр. консула на Далекому Сході П. Твердовського «для інформації і клопотання перед сибірським урядом і аліянтським командуванням про необхідні кошти» на створення укр. військових частин. У жовтні 1918 – член військової комісії IV Укр. Далекосхіднього з’їзду. […] 16 квітня 1921 обраний військовим отаманом Уссурійського козачого війська. В 1921 вів переговори з головою Укр. Далекосхіднього Секретаріяту Ю. Глушком-Мовою про створення на Далекому Сході козацько-укр. державности на чолі з отаманом Г. Семеновим. […] СЛИЩЕНКО Леонід Олександрович (1889, Липовець Київської губ. – 26?.04.1941, Харбін) – військовий діяч на Забайкальщині. У 1908 закінчив 4-ту Київську гімназію та вступив до математичного факультету Київського університету, але за сімейними обставинами змушений був залишити університет і вступити до Казанського юнкерського училища, яке скінчив 1910 та був призначений до 1-го Сибірського важкого гарматного дивізіону, дислокованого біля Чити. У 1910 – підпоручник, 1914 – поручник. Учасник Першої світової війни, від 1 жовтня 1914 до 2 березня 1918 – на фронті на різних посадах, штабс-капітан (1916). З початком революції – завідуючий господарством дивізіону. Після його розформування прибув у с. Олінське під Нерчинськом на Забайкальщині, де мешкав у свого зауряд-прапорщика. Згодом виїхав до Чити, працював художником-декоратором у Читинському обласному кооперативі та у відділі перепису Читинської земської управи. З приходом отамана Г. Семенова призначений помічником начальника полігонів. Восени 1918 уповноважений Забайкальською Укр. Окружною Радою на формування укр. військових частин, начальник штабу з формування укр. військових частин у Читі. Згодом – командир окремої гаубичної батареї корпусної артилерії. 1920 після одержання «Грамоти» від отамана Г. Семенова, якою проголошувалася автономія для укр. населення Далекого Сходу, разом із С. Шведіним та Є. Звойницьким відбув агітаційну поїздку по Східньо-Китайській залізниці (КВЖД) та на Приморщину (Микольськ-Уссурійський, Владивосток), де вони намагалися схилити українців на бік отамана Г. Семенова. Від 1920 мешкав у Харбіні (Маньчжурія), де й закінчив військову службу. […] СТЕШКО Федiр Миколайович (01/04.09.1877, Кам’янка Сосницького пов. Чернігівської губ. – 31.12.1944, Прага) – укр. громадський та вiйськовий дiяч на Зеленому Клинi, музиколог-теоретик і педагог, полковник рос. війська та Армії УНР. […] У середині 1914 переїхав до Владивостоку, де служив на посаді помічника військового прокурора гарнізону, підполковник. У березнi 1917 – один із органiзаторiв Владивостоцької Укр. Громади та керiвник її музичної, а згодом – вiйськової секцiї, з травня 1917 – голова Громади. Наприкінці 1917 демобілізувався з рос. війська, працював як учитель співу у декількох сер. школах міста та пед. інституті. В жовтнi 1918 – заст. голови IV Укр. Далекосхiднього з’їзду та член його вiйськової комiсiї. На цьому з’їздi обраний секретарем з вiйськових справ Укр. Далекосхiднього Секретарiяту. В 1917–20 займався органiзацiєю укр. вiйськових формувань на Далекому Сходi. У 1919 – вчитель укр. школи у Владивостоцi та член шкiльної комiсiї Владивостоцького укр. товариства «Просвiта». Брав активну участь у музичному житті міста, обирався кандидатом у члени Ради Владивостоцького вiддiлення Росiйського музичного товариства. Викладав музику в кількох середніх навчальних закладах та педагогічному інституті у Владивостоці. Активний участник та організатор укр. культурного життя в місті, диригент хору місцевої Укр. Громади, а згодом – «Просвіти». Один із фундаторів Укр. Далекосхіднього крайового кооперативу «Чумак», член його правлiння. Учасник ІІ сесії Укр. Далекосхідньої Крайової Ради (травень 1919). У 1919 знов мобілізований до військової служби. Полковник, помічник військового прокурора Приамурської військової округи. Керiвник Українського Революцiйного Штабу у Владивостоцi, пiд проводом якого укр. вояки 31 сiчня 1920 брали участь у поваленнi колчакiвського бiлого уряду у Владивостоцi. У лютому 1920 виїхав разом з чехословацькими вiйськами до Европи з дорученням Укр. Далекосхiднього Секретарiяту до уряду УНР. […] ТВЕРДОВСЬКИЙ Петро Федорович (1889?, с. Соснівка Гадяцького повіту Полтавської губ. – 10 червня 1938) – укр. громадський і вiйськовий дiяч та консул Укр. держави на Далекому Сходi (1918–1919). Закінчив Іркутське військове училище, в 1917 – поручник, ад’ютант помiчника начальника Китайсько-Схiдньої залiзницi з адм. частини. У червнi 1917 – делегат I Укр. Далекосхiднього з’їзду. 9 липня 1917 – голова загальних зборiв українцiв Маньчжурiї, на яких обраний заст. голови Маньчжурської Укр. Окружної Ради, керiвник її вiйськової секцiї, командир укр. сотнi iм. Т. Шевченка в Харбiнi. У квiтнi 1918 після ІІІ Укр. Далекосхіднього з’їзду вiдряджений Маньчжурською Укр. Окружною Радою в Україну. Мав також доручення ген. Д. Л. Хорвата налагодити стосунки з укр. урядом. Прибув до Києва наприкінці травня 1918, представив до укр. уряду меморандум про становище українців на Далекому Сході, провадив переговори з мiнiстром закордонних справ Української Держави Дм. Дорошенком, домагаючись прилучення Зеленого Клину до України. Призначений урядом гетьмана П. Скоропадського консулом України на Далекому Сходi з резиденцiєю в Харбiнi, куди прибув у серпні 1918. Влiтку 1918 здобув дозвiл Тимчасового Сибiрського уряду на створення українських вiйськових частин на Далекому Сходi. Робив заходи перед командуванням вiйськ алiянтiв, які перебували тодi на Далекому Сходi, щодо сформування двух укр. корпусiв. Як консул Укр. Держави брав участь у роботі IV Укр. Далекосхіднього з’їзду (1918). Пiсля колчакiвського перевороту (листопад 1918) переслiдувався «єдино-недiлимськими», правими силами. В липні 1919 був заарештований та висланий до Омську, де негайно був звільнений. […] 1-й УКРАЇНСЬКИЙ ДАЛЕКОСХIДНIЙ НОВО-ЗАПОРIЗЬКИЙ КУРIНЬ ВIЛЬНОГО КОЗАЦТВА (офіційна назва – 1-й Ново-Запорізький Добровольчий пластунський курінь) – укр. вiйськова формацiя, створена у Владивостоцi навеснi 1919 згiдно з рiшеннями IV Укр. Далекосхiднього з’їзду та наказом командуючого Приамурським військовим округом генерала П. Іванова-Рінова №214 від 5 травня 1919 на пiдставi указу Тимчасового Сибiрського уряду вiд 31 липня 1918. Згідно з наказом, за затвердженим ним штатом курінь мав представляти собою окремий стрілецький курінь (батальйон) у складі трьох сотень загальною чисельністю 674 осіб – 26 старшин (командир, начальник господарської частини, 3 командири сотень, начальник кулеметної команди, 3 старших обер-офіцери, курінний ад’ютант, діловод курінного суду, начальник команди зв’язку, начальник нестройової команди, 13 чотових старшин), 4 військових чиновника (лікар, скарбник-квартирмейстер, діловод з господарської частини, зав. зброєю – збройний майстер) та 644 козаків (фельдфебелів – 5, чотових старших унтер-офіцерів – 16, 6 каптенармусів, 28 ройових унтер-офіцерів, 1 сурмач, 528 стрільців та 60 – поза строєм). На озброєнні куреня, крім особистої стрілецької зброї, повинно було бути 4 кулемети. Згідно з наказом, курінь мав підпорядковуватися коменданту Владивостоцької фортеці і формуватися виключно на добровольчих засадах. Командиром куреня був призначений капітан Микитенко. У перші ж дні до куреня записалося більше 300 добровольців, однак оскільки до його складу дозволялося приймати лише «добровольців з числа українців, що мешкають в окрузі», а особам, що вже перебували на військовій службі, заборонялося вступати в укр. частини, у складi куреня було залишено 150 козакiв та 27 старшин. Однак зброю особовому складу так і не було надано. Штаб куреня спочатку розташувався на залізничному вокзалі, а згодом, після настійливих домагань Укр. Далекосхіднього Секретаріяту для нього були призначені касарні у Гнилому куті на півострові Басаргіна. Козаки куреня активно жертвували на укр. культурно-просвітні потреби. Так, вони офірували 2 тис. крб. на користь Владивостоцького укр. т-ва «Просвіта» для друку укр. підручників. Однак вже 15 травня 1919 надійшов наказ Верховного Правителя Росії адмірала О. Колчака про заборону формування укр. частин, яким приписувалося негайно розформувати укр. курінь у Владивостоці. Однак особовий склад куреня відмовився виконати цей наказ і був заарештований 20 червня 1919 згідно з наказом коменданта фортеці за звинуваченням у пробольшевицьких настроях.
мир: Однак військовий прокурор, після перевірки, не знайшов підстав для цих звинувачень і особовий склад куреня після кількох днів арешту було розпорошено по iншим вiйськовим частинам. Пiзнiше частина воякiв куреня дезертувала з колчакiвського вiйська, ставши основою укр. партизанських загонiв у Приморщинi, а iнша частина брала участь у складi своїх пiдроздiлiв у протиколчакiвському повстаннi у Владивостоцi 31 сiчня 1920 (старшина Вітковський та козак Відмідь – у військово-інструкторській школі на о. Руському, А. Бакумовець-Баков, який у ході повстання очолив Морський військово-революційний штаб тощо). Пiсля повалення колчакiвської влади в лютому-березнi 1920 робилися заходи щодо вiдновлення у Владивостоцi укр. куреня, але ця справа зустрiлася з перешкодами з боку нового пробольшевицького уряду Приморщини i пiсля виступу японських iнтервенцiйних сил 4–5 квiтня 1920, коли японцями було вилучено зброю укр. куреня, вона так i не була реалiзована. УКРАЇНСЬКI ВIЙСЬКОВI ФОРМУВАННЯ НА ДАЛЕКОМУ СХОДI – укр. нац. військові підрозділи, що створювалися на Зеленому Клині у 1917–1920. Напередоднi Березневої революцiї 1917 українцi, як із числа мiсцевих мешканцiв, так i покликанi до служби з України, складали значну частину особового складу росiйських вiйськ в Сибiру та на Зеленому Клинi. За деякими даними у Владивостоцi українцi становили до 50–60% особового складу мiсцевого гарнiзону. Укр. вояцтво взяло активну участь у розбудовi укр. нац. життя на Далекому Сході з перших днiв революцiї, складаючи значну частину членства укр. Громад, що виникли тут у цей час. На зборах Владивостоцької Укр. Громади 29 травня 1917 було визнано, що Громада роздiляє позицiю Укр. Центральної Ради з питання українiзацiї вiйська i вирiшено заснувати у Владивостоцi на власну руку, не дожидаючись дозволу мiсцевої влади, укр. полк з вояків – українцiв мiсцевого гарнiзону. Це рiшення було пiдтримано на великому укр. вiйськовому вiчi, що вiдбулося у Владивостоцi 11 червня 1917. Безпосередньо справою органiзацiї укр. вояцтва займалася вiйськова секцiя Громади на чолi з пiдполковником Ф. Стешком та прапорщиком К. Андрущенком. В органiзацiйнiй секцiї I Укр. Далекосхiднього з’їзду також було винесено постанову про необхiднiсть органiзацiї вiйська з укр. полкiв згiдно з постановами Укр. Генерального Секретарiяту. З’їзд рiшуче пiдтримав вiйськову секцiю владивостоцької Громади у справi формування укр. частин. В окремiй телеграмi на адресу командуючого рос. вiйськ на Далекому Сходi та рос. Тимчасового Уряду й вiйськового мiнiстра зазначалося: «З’їзд потребує розпорядження мiсцевим далекосхiдним властям не перешкоджати, а допомагати формуванню українських частин, щоб не робити розладу серед вiйська та населення». Безпосередньо у практичну площину справа українiзацiї у Владивостоцькому гарнiзонi починає переводитися з 4 липня 1917, коли на загальних зборах воякiв 8-ї сотнi 4-го фортечного гарматного полку та 1-ї сотнi 2-го фортечного гарматного полку було ухвалено утворити зi свого складу 1-шу та 2-гу укр. cотнi. 9 липня вояки-українці 11-ї cотнi ще одного з гарматних полкiв оголосили себе 3-ою укр. сотнею. Таким чином методом доконаного факту до початку вересня 1917 у Владивостоцi було зорганiзовано 8 укр. сотень та дев’ята перебувала у станi формування. Процеси українiзацiї вiйськових частин мали мiсце також у Микольську-Уссурiйському, Благовіщенську та iнших мiстах Далекого Сходу. У Благовіщенську 7 липня 1917 відбулися збори вояків-українців місцевої залоги (голова – Я. Ситницький), на яких було вирішено організувати окрему укр. військову частину. Однак у вереснi 1917 наказом вiйськового мiнiстра Тимчасового Уряду формування в Приамурськiй вiйськовiй окрузi укр. пiдроздiлiв було категорично заборонено. У цей час було відправлено до діючої армії укр. телеграфну сотню з Владивостоку, яка чітко висловила намір по прибутті на фронт перейти до укр. частин. Вiд початку революцiї створення укр. вiйськових частин на Далекому Сходi провадилося пiд ознакою допомоги Українi в боротьбi за її незалежнiсть. I тiльки в серединi 1918 наступає перелом в укр. настроях i ця вiйськова акцiя починає набирати мiсцеве значення. Її метою стає захист укр. населення та охорона прав укр. людности на Зеленому Клинi. Саме такi цiлi в цей час ставили собi i сибiрськi українцi. Влада Тимчасового Сибiрського уряду, що iснувала тодi на теренi Сибiру та Далекого Сходу пiшла назустрiч цим домаганням. Згiдно з його Указом вiд 31 липня 1918 українцi та представники iнших нац. меншин, що покликалися до лав сибiрської армiї мали скеровуватися до вiйськових частин, органiзованих за нац. ознакою. Однак цi частини повиннi були входити до складу росiйських вiйськових з’єднань i зноситися з вищим командуванням росiйською мовою. Поручник П. Твердовський, призначений влiтку 1918 урядом гетьмана П. Скоропадського укр. консулом на Далекому Сходi, здобув вiд голови Сибiрського уряду П. Вологодського та головнокомандуючого чеських та сибiрських вiйськ генерала Р. Гайди принциповий дозвiл на створення на Далекому Сходi укр. вiйськових формацiй. Восени 1918 Укр. Далекосхiднiй Секретарiят розробляє проект створення своєї армiї, розкиданої по цiлому Зеленому Клину, яка б складалася з двох укр. корпусiв всiх видiв зброї числом до 40 тис. воякiв. Взагалi ж вважалося, що українцi, якi складали переважну бiльшiсть населення Далекого Сходу, могли б виставити не менш 200 тисяч воякiв. 8 жовтня 1918 голова Тимчасового Сибiрського уряду П. Вологодський у повiдомленнi команданту владивостоцької фортецi пiдтвердив засади, на яких визнавалося можливим погодитися на створення нац. вiйськових формувань. Цi частини мали обов’язково ввiйти до складу росiйської армiї i пiдпорядковуватися у всiх справах росiйському командуванню. Однак ще напередоднi, 6 жовтня 1918 було надруковано постанову Сибiрського уряду «Про нацiональности, на якi розповсюджується призов до лав Сибiрської Армiї», згiдно з якою всi українцi – старшини російського війська, що мешкали на зазначеному теренi, пiдлягали призову до лав Сибiрської Армiї на загальних пiдставах, оскiльки Сибiрський уряд не визнав Україну як самостiйну державу i українцi надалi розглядалися як росiйськi громадяни. У цей час робилися заходи зі створення укр. частин у Забайкальщині. Пiсля повалення тут сов. влади Забайкальська Укр. Окружна Рада надала восени 1918 полковниковi Л. Слищенковi уповноваження на формування укр. частин, але про наслiдки цiєї справи iнформацiї немає. На IV (Надзвичайному) Укр. Далекосхiдньому з’їздовi, який проходив з 25 жовтня по 1 листопада 1918 у Владивостоцi, вiйськова справа стала першим пунктом порядку денного. На з’їздi було обрано вiйськову комiсiю, до якої ввiйшли пiдполковник Ф. Стешко, прапорщик К. Андрущенко, осавул О. Харченко, військовий старшина Ю. Савицький та iнш. Ухвалено також було iнкорпорувати до комiсiї «як делегата вiд українських козаків» генерала Б. Хрещатицького. З’їзд визнав потрiбним, щоби громадяни Сибiру та Далекого Сходу укр. нацiональности, якi заходами росiйської влади будуть покликатися до вiйська, гуртувалися в укр. нац. частини на пiдставах, зазначених в регуляминi, виробленому вiйськовою комiсiєю з’їзду. Згiдно цього регулямину, цi укр. частини мали складатися з окремих бойових одиниць, складених з самих тiльки українцiв. Мова, навчання, дiловодство i команда в тих частинах мали бути безумовно українськi. Для пiдготовлення урядовцiв i старшин повиннi були утворюватися окремi укр. вiйськовi школи або укр. вiддiли при загальноросiйських вiйськових школах. Укр. частини мали формуватися пiд проводом Укр. Далекосхiдньої Краєвої Ради через укр. вiйськовi штаби. В постановах з’їзду зазначалося, що в умовах анархiї i вiдсутности загально визнаної росiйської влади, властивих для того часу, укр. вiйсько мало пiдлягати тiльки Укр. Далекосхiдньому Секретарiятовi i не повинно було втручатися в мiжпартiйну боротьбу росiйських полiтичних партiй, що точилася тодi в Сибiру та на Далекому Сходi, набираючи форм громадянської вiйни. З’їздом спецiяльно зазначалося, що формування укр. нацiональних частин повинно було послужити поширенню нац. свiдомости мiж вояками з метою уникнути їх денацiоналiзацiї, яка ранiш була наслiдком служби українцiв в росiйських частинах. Обраний на з’їздi Укр. Далекосхiднiй Секретарiят, у складi якого була видiлена посада секретаря з вiйськових справ, яку посiв помiчник вiйськового прокурора Приамурської вiйськової округи полковник Ф. Стешко, звернувся до командуючого алiянтськими вiйськами, що перебували тодi на Далекому Сходi генерала М. Жанена з домаганням згоди алiянтiв на створення укр. вiйська i пiдтримання цього домагання перед Омським урядом. Генерал М. Жанен дав принципову згоду i було розпочато деякi конкретнi заходи у цiй справi перед Сибiрським урядом, але колчакiвський переворот у Омську, що вiдбувся в листопадi 1918, суттєво ускладнив вирiшення цього питання. Влада омського тимчасового Всеросiйського уряду в особi адмiрала О. Колчака спочатку пiшла назустрiч цим домаганням, але лише за умови, що укр. частини повиннi формуватися тiльки з добровольцiв, але нiяким чином не з тих осiб, якi знаходилися на той мент у російському війську. Останнiм було заборонено вписуватися в укр. частини. Ця заборона творила великi труднощi в справi формування укр. частин. Першi практичнi заходи в цiй справi було зроблено зимою 1918– 1919 на ст. Ехо в Маньчжурiї генералом Б. Хрещатицьким, якому як українцевi з походження Укр. Далекосхiднiй Секретарiят надав вiдповiднi уповноваження. Однак пiд тиском Омського уряду цю справу було припинено. Знову було приступлено до неї лише в березнi 1919, коли Укр. Далекосхiдня Крайова Рада передала уповноваженому з охорони державного порядку та спокою на Далекому Сходi генерал-майоровi Л. Вериго, як українцевi, повноваження виступити з клопотанням перед командуючим Приамурської вiйськової округи генералом П. Iвановим-Рiновим щодо права на формування добровольчих вiйськових частин укр. вiльного козацтва. Генерал П. Iванов-Рiнов створення таких частин дозволив i призначив генерала Л. Вериго начальником формування укр. добровольчих частин. Формування укр. частин мало відбуватися через мiсцевi укр. Окружнi Ради. Первiсними пунктами формування було визначено Владивосток, Микольськ-Уссурiйський, Iман, Хабаровськ та Благовiщенськ. Генерал Л. Вериго призначив у Хабаровську уповноваженим по формуванню укр. добровольчих частин генерал-майора О. Савицького, який розпочав там набiр добровольцiв. Спочатку планувалося сформувати 5 курiнiв пiхоти та 2 гарматнi батерiї, а по мiрi перекомплекту, цi частини мали розгортатися в полки та бригади. Планувалася також можливiсть створення й кiнних частин. Формування укр. частин мало вiдбуватися на чисто нац. засадах. Але особи укр. походження, якi пiдлягали мобiлiзацiї, мали призиватися до вiйська на загальних пiдставах. До укр. добровольчих частин мали вступати лише добровольцi, тобто особи, що не пiдлягали мобiлiзацiї. Командний склад мав призначатися особисто генералом Л. Вериго. У випадках перебування старшин на посадах в росiйських частинах, генерал Л. Вериго мав виходити з клопотанням до вiйськових влад щодо їх вiдрядження до укр. частин. Козаки укр. куренiв повиннi були мати окремi однострої – шаровари синього сукна з жовтими лампасами в два ряди та з блакитним кантом посерединi. Погони – такоi ж форми як у кінних єгерiв, але жовтого кольору з блакитним кантом. Ранги позначувалися нашив- ками. Кокарда на кашкетi – росiйського зразку, але вище неї мало бути розташоване зображення Михайла-Архiстратига. Українство виявило велику зацiкавленiсть справою укр. вiйська. Не бажаючи брати участи у братовбивчiй громадянськiй вiйнi за чужi їм полiтичнi iнтереси i розуміючи, що вiд вiйська не ухилитися з огляду на очікувану мобiлiзацiю, українцi волiли служити краще в нац. формуваннях, нiж у росiйському вiйськовi. Тому проблем iз добровольцями не вiдчувалося, а навпаки вiдзначалася велика кiлькiсть бажаючих служити в укр. вiйськовi. У Владивостоцi в цей час почав формуватися 1-й Укр. Далекосхiднiй Ново-Запорiзький курiнь вiльного козацтва. Однак мiсцевi шовіністичні росiйськi кола звинуватили П. Iванова-Рiнова у прихильності «мазепинству» i розгорнули кампанiю з його дискредитацiї перед омським урядом. Очевидно в наслідку цих заходів 15 травня 1919 з’явився наказ Верховного Правителя Росiї адмірала О. Колчака, яким визнавалося неприпустимим формування окремих укр. частин та наказувалося курiнь, як самочинне формування, негайно розформувати, а його особовий склад призначити до iснувавших вiйськових частин. Однак козаки куреня не пiдпорядкувались зазначеному наказу i 20 червня 1919 курiнь у повному складi (150 козакiв та 27 старшин) був заарештований. Пiсля короткотривалого арешту особовий склад було розпорошено по iншим вiйськовим частинам. Пiзнiше частина воякiв куреня дезертувала з колчакiвського вiйська, ставши основою укр. партизанських загонiв в Приморщинi, а iнша частина брала участь у складi своiх пiдроздiлiв у протиколчакiвському повстаннi у Владивостоцi 31 сiчня 1920. У ході повстання було створено Укр. революційний штаб, який очолив полковник Ф. Стешко. Пiсля повалення колчакiвської влади, 29 лютого 1920 вояки-українцi колишнього 1-го Ново-Запорiзького курiня подали до мiсцевої Вiйськово-Революцiйної Ради прохання про його вiдновлення, але ця справа зустрiлася з негативним ставленням з боку нового пробольшевицького уряду Приморщини i пiсля виступу японських iнтервенцiйних сил 4–5 квiтня 1920 вона так i не була реалiзована. За деяками даними поміж українцiв-вiйськовополонених з австро-угорської армiї, що перебували на той час у рiзних таборах Сибiру, 1918 виникла думка про сформування окремої укр. армiї, яка повинна була йти на Далекий Схiд та запропонувати свої вiйськовi сили українцям Зеленого Клину для розбудови там укр. державности i тiльки випадок зiрвав цю справу, що розпочалася в м. Курганi. ХАРЧЕНКО Олексій Гнатович – осавул. У жовтні 1918 призначений начальником з формування укр. частин у Владивостоці. Член військової комісії IV Укр. Далекосхіднього з’їзду (жовтень 1918). Член Владивостоцького укр. т-ва «Просвіта» (від 22 жовтня 1918). ХРЕЩАТИЦЬКИЙ Борис Ростиславович (11.06.1881, ст. Ново-Миколаївська Таганрозької округи обл. Війська Донського, нині – м. Новоазовськ Донецької обл. – 22.07.1940, Сус, Туніс) – генерал-лейтенант, військовий діяч на Далекому Сході. З дворян Війська Донського, син генерала від кавалерії, наказного отамана Приамурських козачих військ та Приамурського генерал-губернатора Р. О. Хрещатицького, який був родом зі ст. Луганської Донецької округи. […] Під час першої світової війни командир 52-го Донського козачого полку (серпень 1914 – вересень 1916), 2-ї бригади 1-ї Донської козачої дивизії (вересень 1916 – жовтень 1917), начальник Уссурійської козачої дивизії (22 жовтня – грудень 1917). Генерал-майор (від 18 травня 1916). Після большевицького перевороту повернувся зі своєю дивізією до Далекого Сходу. У січні 1918 прибув на Забайкальщину, згодом – до Харбіну у розпорядження генерала Д. Л. Хорвата. 8 березня – 14 листопада 1918 – начальник штабу російських військ у смузі відчуження Китайсько-Східньої залізниці. У листопаді 1918 – серпні 1919 – верховний уповноважений на Далекому Сході та інспектор іноземних формувань російської служби. Наприкінці 1918 у Владивостоці звернувся як українець до укр. консула П. Твердовського з пропозицією перевести формування укр. частин на умовах контролю Укр. Далекосхіднього Секретаріяту та підписання певного регулямину взаємовiдносин. У жовтні 1918 iнкорпорований до військової комісії IV Укр. Далекосхіднього з’їзду як делегат від укр. козакiв. 14 грудня 1918 Укр. Далекосхідня Крайова Рада надала йому відповідні повноваження та присвоїла звання отамана Далекосхіднього укр. війська. На початку 1919 – один із фундаторів Укр. Далекосхіднього крайового кооперативу «Чумак». Однак надалі зволікав із підписанням регулямину взаємовідносин з укр. організаціями, чекаючи дозволу з Омську. Згодом виїхав з Владивостоку до Харбiну, де почав робити деякi конкретнi заходи, щодо утримання укр. вiйськових частин – лагодив касарнi на ст. Ехо i приймав охочих служити у вiйськовi. Однак незабаром одержав заборону уряду адмірала О. Колчака на формування укр. частин і зрікся свого повноваження перед Укр. Далекосхіднім Секретаріятом. […] ЯХНО Павло Павлович (01.10.1898, с. Хороль Приморської обл. – після 1954, СССР) – укр. громадський дiяч на Далекому Сходi. Із родини священика. Скінчив вище-початкове училище, до 1917 – поштовотелеграфний службовець. У 1917–1918 – секретар Ради Укр. Громади в Новокиївську (Приморщина). Згодом вступає в Києві до укр. військових частин, участник протигетьманського повстання (1918). Нагороджений хрестом С. Петлюри. В 1919 – на Далекому Сході, учасник партизанського руху проти білогвардійської влади. У 1920 – працiвник Укр. Революцiйного Штабу у Владивостоці, уповноважений Укр. Далекосхiднього Секретарiяту на Приморську область. […]
Ратник: 22 мая 1919г. в Омске венчался прапорщик Карпаторусского стрелкового полка Михаил Николаевич Луговой (26л.) и Пермской губернии Шадринского уезда Ольховской волости д. Катковой Дарья Михайловна Язовская (22г.). ГИАОО, ф.16,оп.6, д.1451, том 2, л.370. Информация любезно предоставлена С.Парфеновым.
rvzx: 1-й Украинский курень (полк) им. гетмана П.Сагайдачного. С санкции командующего Сибирской армии, 21 июня полковник В.А.Мандрыка приступил к формированию в составе 2-го Степного корпуса Украинского куреня им. гет. П.Сагайдачного. Летом 1918г. курень дислоцировался в Омске, а с сентября 1918г. составлял гарнизон г. Славгорода. Спустя месяц после начала формирования в его рядах насчитывалось всего лишь 68 человек, на 2 октября— 93 офицера и 75 солдат, на 15 октября— 105 офицеров и 569 солдат. С 11 марта 1919г. включен в в Южную группу Западной армии, в мае 1919г. был зачислен в состав 1-го Волжского армейского корпуса, где в начале мая 1919г. отличился при подавлении мятежа 21-го Челябинского полка и боёв за Бугульму. 23 августа 1919г., был придан для усиления 1-й Сводно-партизанской дивизии, в составе 6 пеших сотен, по 150 штыков в каждой, 3 пулемета и 1 орудие, в сентябре 1919г. входил в состав Партизанской группа ген. Л.Н. Доможирова. 7 октября 1919 г. из дер.Покровка полк под командованием штабс-кап. Титовского в составе 525 человек и 4 пулемета был двинут на фронт. 2-й Украинский полк (в тылу, на фронт не выдвигался из за ненадежности). Командиры: полк. В.А.Мандрыка (с 21.06.1918г.), штабс-кап. Титовский (август - октябрь 1919г.).
Ратник: Симонов?
rvzx: Ратник пишет: Симонов? Со всех понемногу.
Ратник: 26 июля 1919г. в Омске венчался ст. писарь Карпаторусского стр. полка Василий Ефимович Холщевников (28л.) и Лифляндской губернии Юрьевского уезда Старо-Кустской волости и села крестьянская дочь Гильдегорда Иогановна Латтик (или Латтих) (26л.), лютеранского вероисповедания. ГИАОО, ф.16,оп.6, д.1451, том 1, л.165. Информация любезно предоставлена С.Парфеновым.
Ратник: rvzx пишет: -й Украинский курень (полк) им. гетмана П.Сагайдачного. С санкции командующего Сибирской армии, 21 июня полковник В.А.Мандрыка приступил к формированию в составе 2-го Степного корпуса Украинского куреня им. гет. П.Сагайдачного. Летом 1918г. курень дислоцировался в Омске, а с сентября 1918г. составлял гарнизон г. Славгорода. Спустя месяц после начала формирования в его рядах насчитывалось всего лишь 68 человек, на 2 октября— 93 офицера и 75 солдат, на 15 октября— 105 офицеров и 569 солдат. С 11 марта 1919г. включен в в Южную группу Западной армии, в мае 1919г. был зачислен в состав 1-го Волжского армейского корпуса, где в начале мая 1919г. отличился при подавлении мятежа 21-го Челябинского полка и боёв за Бугульму. 23 августа 1919г., был придан для усиления 1-й Сводно-партизанской дивизии, в составе 6 пеших сотен, по 150 штыков в каждой, 3 пулемета и 1 орудие, в сентябре 1919г. входил в состав Партизанской группа ген. Л.Н. Доможирова. 7 октября 1919 г. из дер.Покровка полк под командованием штабс-кап. Титовского в составе 525 человек и 4 пулемета был двинут на фронт. 14 мая 1919г. в Омске в качестве воспреемника при крещении упоминается жена офицера полка гетмана Сагайдачного Екатерина Владимировна Штук. ГИАОО, ф.16,оп.6, д.1451, том 4, л.703. Информация любезно предоставлена С.Парфеновым.
Ратник: 4 августа 1919г. в Омске в качестве воспреемника выступил прапорщик Карпаторусского стрелкового полка Нестор Иванович Демков ГИАОО, ф.16,оп.6, д.1451, том 4, л.715. Информация любезно предоставлена С.Парфеновым.
Ратник: Титовский Василий Степанович, 33, русский, крестьянин, ...?... окр., с. Ефимовка, образ. – 2 кл. городского училища, до октябрьской революции – в 438-м полку шт.-капитаном, женат. Служ. в Колчаковской армии, 2-м укр. полку (?), адрес: Акмолинской области, Кокчетав. у.,
Ратник: 16 июля 1919г. в Омске умер солдат Украинского полка им. Гетмана Сагайдачного из крестьян Алтайской губернии, Славгородского уезда, села Кристал (так в тексте) Николай Лаврентьевич Рогозин (23г) от сыпного тифа. ГИАОО, ф.16,оп.6, д.1451, том 4, л.867. Информация любезно предоставлена С.Парфеновым. Полк украинский а фамилия вполне себе русская...
Алексей Елисеенко: В июле 1920 г ЧеКа "впаяла" два года концлагеря некоему Незымаев Виктор Иванович , обвинявшемуся в формировании Украинского полка в Челябинске.
Алексей Елисеенко: Возможный "наряд" чина карпато-русского полка Привет Колчакии http://kolchakiya.narod.ru/uniformology/Ukrain_units_2.htm
Ратник: Орригинально!Пилотки не встречал. А мне такая интерпретация попадалась (на погонах "КР").
Ратник: 25 июля 1918г. в Омске венчался корнет Украинского им. Гетмана Сагайдачного куреня Юрий Васильевич Полянский (24г.) и потомственная почётная гражданка Софья Александровна Филипова (22г.). Поручители: прапорщики того же куреня Михаил Степанович Микитюк, Алексей Александрович Хоровчук, Пётр Митрофанович Биниенко, Зиновий Иванович Качалай. ГИАОО, ф.16,оп.6, д.1382, л.546. Информация любезно предоставлена С.Парфеновым.
Сибирецъ: Рисунок с казаком просто ужас. Вот тебе и пропаганда. Как раз в духе того, о чем Камбалин писал
barnaulets: Наверное, Киса Воробьянинов рисовал
Войсковой старшина: barnaulets пишет: Наверное, Киса Воробьянинов рисовал Если точным быть, то Бендер Кису рисовал.
barnaulets: Точно, запамятовал.
полная версия страницы